|
Пікассо Пабло (1881-1973) – іспансько-французький художник. Пабло Пікассо народився 25 жовтня 1881 року в місті Малага в іспанському регіоні Андалусія у родинній садибі небідного дона Руїса Бласко. Його охрестили як Пабло Дієґо Хосе Франсіско де Паула Хуан Непомусено Марія де лос Ремедьйос Кріспіньяно де ла Сантісіма Трінідад – вервечкою імен різних святих і родичів. ДитинствоХосе Руїс Бласко був художником і вчителем малювання у школі Сан Тельмо в Малазі. Про маму художника відомо небагато – Пабло Пікассо завжди виявляв до неї повагу і ніжність, що видно навіть з її портретного зображення, створеного митцем 1923 року. Пабло малював змалку. 1889 року 8-річний хлопчик під враженням побаченої кориди і за наставництва батька олійними фарбами намалював першу картину – «Маленький пікадор», від написання якої пізніше відхрещувався.
1891 року родина покинула Малагу, оскільки батько отримав посаду викладача інституту в місті Ла-Коруньї (Галісія, Іспанія). Там Пабло теж малював. Уже 10-річним він демонстрував сильну віру в свій талант і свої методи малювання. Його перші роботи були виразно реалістичними й ледь не суворими за правдивістю.
1895 рік став важливим у дитинстві Пабло Пікассо. У січні померла його сестра Консепсьйон, а у вересні сеньйор Руїс, батько Пабло, посів кафедру у Школі мистецтв і ремесел в Барселоні. До цієї школи прийняли молодого Пабло. Тут він навчався два роки і тут же, у Барселоні, можливо, на догоду батькові, створив низку картин, переважно портретних, у академічному стилі. Чуттєвий академізм цих барселонських полотен Пікассо різнився від напрямку, в якому митець працював у Ла Коруньї.
Навчаючись блискуче і старанно, 14-річний Пабло зумів скласти всі вступні іспити до Школи красних мистецтв Барселони за один день, що дозволило йому пропустити 2 перші класи. Згідно з популярною легендою про художника, його батько під враженням від екстраординарного таланту свого сина, побачивши вже його перші дитячі малюнки, передав йому всі свої пензлі та палітру й зарікся знову коли-небудь в житті малювати.
Ось як сам Пабло Пікассо згадував дитячі роки і перші кроки в образотворчому мистецтві:
«На відміну від музики, немає дітей від природи геніальних у малюванні. Те, що люди сприймають за природне обдарування, зазвичай, здобуте в дитинстві. Це ніяк не зникає із дорослішанням. Можливо, що одного дня така дитина перетвориться на справжнього художника, а може, й великого митця. Але починати, все одно, варто від початку. Між тим, щодо мене, я аж ніяк не був генієм. Мої перші малюнки ніколи не виставлялися на експозиціях дитячих малюнків. Мені бракувало незнання дитини, дитячої безпосередності. Я робив академічні малюнки у віці семи років із точністю, яка мене лякала».
Перші роботиВзимку 1895 року Пабло Пікассо написав перше велике академічне полотно – «Перше причастя». Це сталося в Барселоні – місті, в якому хлопець провів 9 років, за винятком вакацій і відвідин, більш-менш тривалих, Мадрида та Парижа.
1897 року Пікассо представив полотно «Наука і милосердя» на Виставці мистецтва у Мадриді. Влітку художник був на вакаціях у Малазі, де малював пейзажі та кориду.
У вересні Пікассо поїхав до Мадрида, щоб розпочати студії в Академії Сан Фернандо. У цей час він намагався наслідувати і популяризувати каталанський модернізм, заради чого 1901 року навіть заснував невеликий часопис «Молоде мистецтво», що, однак, проіснував зовсім недовго. Але доволі консервативна інтелектуальна атмосфера столиці, не готова до проявів цього руху, не надихала його, і Пікассо скоро залишив академію. Все ж Пабло не раз радо відвідував музей Прадо, щоб якнайкраще вивчити майстерність Ель Греко, якого наприкінці 19 століття обожнювали як професійні митці, так і аматори.
Від 1898 року Пабло Пікассо підписував свої роботи як Pablo Ruiz Picasso, потім як Pablo R. Picasso і лише від 1901 року – як Picasso. Ця зміна аж ніяк не означала відмову від батька, а радше наголошувала на зв'язку митця зі своїм «художнім корінням», з каталонськими друзями, які взяли собі за звичку називати Пабло його материнським прізвищем, менш поширеним, ніж батьківське Руїс.
У червні 1898 року Пабло Пікассо повернувся до Барселони. Потім, захворівши на скарлатину, він переїхав до садиби свого приятеля Мануела Паллареса у Таррагоні. Там, одужуючи, молодий художник продовжував писати, звернувшись у своїй творчості до першооснов і природи – цей період вважається одним з перших примітивістських періодів у його кар'єрі.
Відмовившись від ідеї жити в Мадриді та копіювати великих майстрів, в лютому 1899 року Пікассо знову переїхав до Барселони, де відвідував популярну в певних артистичних колах корчму «Чотири коти», завів знайомство з представниками барселонської богеми. Саме в кнайпі «Чотири коти» відбулася перша персональна виставка робіт Пікассо. Також саме в Барселоні Пікассо познайомився з популярним тоді у місті анархістським рухом. Панівна бідність у нижніх районах міста та хворі, скалічені солдати, що поверталися після розгромної для Іспанії Кубинської кампанії, створили соціальне напруження і відповідну культурну, політичну і суспільну атмосферу в місті. Це не могло не відбитися на чуттєвості полотен Пабло Пікассо, що, зокрема, видно в картинах 1897—1901 років: «Ув'язнений», «Мітинг анархістів».
У жовтні 1900 року Пабло Пікассо відвідав Всесвітню виставку в Парижі, де виставлялась і його картина «Останні миті», доля якої нині невідома. На твори Пікассо цього періоду також впливала творчість каталонського художника Ісідре Нонеля, відомого йому ще за «4 котами», і француза Тулуз-Лотрека, що відчутно з робіт «Очікування (Марґо)», «Балерина-карлиця» і «Фінал номеру», обидві останні 1901 року. Також відомо, що саме тоді вперше було куплено твори Пікассо – якийсь Пере Маньяч заплатив 150 франків за увесь річний доробок митця, а також започатковано взаємини з галеристом Берте Вайлем. До Барселони Пабло Пікассо повернувся 20 грудня, а святкувати Новий рік вирушив до рідної Малаги.
«Блакитний» період: між Барселоною і ПарижемПеріод у творчості Пабло Пікассо між 1901 і 1904 роками відомий як «блакитний»: його назва походить від кольору, який домінує у полотнах митця. На такий вибір кольорової гами художника спонукало самогубство через нерозділене кохання його близького друга Карлоса Касахемаса 17 лютого 1901 року. Цій події художник, зокрема, присвятив полотно «Смерть Касахемаса», яке стало «відправним пунктом» періоду. Мистецтвознавці вважають, що чуттєві картини митця «блакитного» періоду також створено під впливом творчості Гогена, Ван Гога та із застосуванням окремих прийомів Ель Греко (наприклад, видовження постатей).
Наприкінці квітня 1901 року Пікассо повернувся до Барселони, де на мистецькій виставці експонувалася його «Жінка в блакитному», але вже в травні знову приїхав до Парижа і винайняв апартаменти № 130 на бульварі Кліші, які правили померлому Касахемасу за майстерню. У червні–липні того ж року Пікассо та Франсіско Ітурріно виставляли свої роботи у галереї Воллара.
У червні того ж (1901) року Пабло Пікассо знайомиться з французьким поетом і художником Максом Жакобом, з яким підтримуватиме теплі і щирі стосунки до смерті останнього в 1944 році. Здобуваючи визнання оточення, однак, Пікассо в цей час відчуває брак коштів — створюючи по одній-дві картини щоночі, на ранок він продавав їх на вулиці Лаффіт за 150 франків, а також співпрацював зі своїм першим покупцем п. Маньячем. Впродовж осені малює картину «Арлекін та його подруга» і закінчує картину «Смерть Касахемаса». Взимку створює низку портретів переважно в блактиному кольорі – Жайме Сабартеса, Матеу Фернандеша і «блакитний автопортрет».
Наприкінці січня 1902 року Пікассо розірвав угоду з Маньячем і повернувся до Барселони, де працював у майстерні Анхеля Фернандеса де Сото на одній з бічних вулиць від Рамбли. Цієї весни блакитна фарба безроздільно царює на його полотнах. З господарем майстерні де Сото Пікассо навідується до нетрів і борделів Барселони, що знайшло відображення в серії еротичних малюнків митця: автопортрет з оголеним, акварельний малюнок Анхеля де Сото в компанії жінки і алегорична композиція.
21-річному Пабло час було йти до армії, і в жовтні 1902 року дядько Пабло Пікассо за 2 тисяч песет викупив митця від виконання ним військового обов'язку. Відразу по тому Пабло терміново виїхав із Себастьєном Жуньєром до Парижа, де знову в галереї Вайля на організованій Маньячем колективній виставці в період від 15 листопада до 15 грудня продемонстрував свої роботи.
У січні 1903 року Пікассо повернувся до Барселони. Навесні він почав малювати одну з найвиразніших картин «блактиного» періоду – «Життя», яка ніби резюмує цей період у житті та творчості митця, відображаючи його атмосферу: песимізм і нігілізм на тлі тягощів життя і матеріальних нестач. Відчуття Пікассо цього часу його друг Жайме Сабартес описав як «[Пікассо] вірив, що мистецтво – це дитя журби і болю. Дитяча самотність, жебрацтво й бідність прохачів, каліцтво і вбогість знайшли відбиття в картинах цього часу: «Дві сестри» (1902), «Жебраки на березі моря» (1903), «Старий сліпий гітарист» (1903), «Аскет» (1903) та інших. Наприкінці 1903 року митець остаточно переконався, що порвати з атмосферою, якою він оповитий, можна лише переїхавши до Парижа, що також дозволило б йому переступити кордони Іспанії, здобути європейське визнання.
«Рожевий» період «Рожевим» періодом у творчості Пабло Пікассо, коли саме рожева фарба домінувала у палітрі митця, прийнято вважати короткий період від осені 1904 до кінця 1905 року. До того ж він мав перехідні етапи (відповідно на початку – весна і літо 1904 року і на кінці – рік 1906-й). Цей час був надзвичайно плідним у доробку Пікассо, крім того, позначений першими серйозними особистими стосунками художника. Проживаючи переважно в Парижі протягом «рожевого» періоду, Пікассо водночас багато подорожував, заводив нові і підтримував старі знайомства, багато дізнався про світ мистецтва і цирку, успішно експонував і продавав свої твори.
У період від 25 лютого до 6 березня 1905 року Пікассо вперше демонструє на виставці в галереї Серюрьє (Serurier) свої «рожеві» полотна, що спричиняє численні дискусії критиків з приводу яскравої трансформації таланту митця. Аполлінер пише в цей час у Revue immoraliste: «Між показним і фальшивим блиском його фокусників відчувається справжнє співчуття до людей з народу – непостійних, заляканих, манерних, вбогих і фальшивих». Навесні 1905 року Пікассо малює програмний твір цього періоду «Сімейство вуличних циркачів».
Влітку за запрошенням голландського художника Тома Схілперурта Пікассо доволі довго (6 тижнів) перебуває в Нідерландах, що не могло не позначитись на творчості митця — під враженням від побаченого написані картина «Прекрасна голландка» та «Три голландки», остання є своєрідною авторською інтерпретацією класичного сюжету «Трьох грацій». Повернувшись до Парижа, трохи згодом, у серпні, проводить вакації з коханою Фернандою неподалік від Барселони. У вересні вони вдвох як подружня пара повертаються до паризького Bateau-Lavoir – Пікассо змальовує красу своєї подруги, і вони разом відвідують виставки, надаючи перевагу камерним вернісажам перед офіційними салонами.
Важливе значення для Пікассо в цей період мало знайомство з Гертрудою Стайн та її братом Лео, які осіли в Парижі, організувавши салонний бізнес і присвятивши своє життя збиранню творів мистецтва. 1906 року, по трьох місяцях роботи над портретом Гертруди Стайн, Пікассо робить перші накиди картини «Авіньйонські панянки», якій судилося стати непересічним витвором «перехідного» періоду, насправді ж передвісником кубізму. Разом з цим митець у ці дні продовжує свій «рожевий» творчий період – однак тематика полотен змінюється кардинально – на зміну арлекінам і акробатам приходять вершники та юнаки на тлі буколічних пейзажів. Пікассо перебуває в творчому пошуку – відвідує експозиції класичного і давнього мистецтва. Дослідники життя художника переконані, що він відвідав і перебував під враженням виставки доіспанського (іберійсього) примітивного мистецтва, організованої в Луврі в цей час.
Навесні 1906 року галерея Амбруаза Воллара придбала більшість «рожевих» творів Пікассо. Відтак, у травні він з Фернандою Олівьє виїздить до Барселони, щоб відпочити і представити свою пасію родичам і знайомим. Влітку Пабло і Фернанда в Леріді, споглядаючи на просте життя каталонців – художник пише сцени купальників і оголених все в тій же червонуватій кольоровій гамі, на думку мистецтвознавців, із застосуванням вражень від архаїчного примітивного народного мистецтва і вже в передочікуванні нової стилістики протокубізму, до якої остаточно звернеться наступного, 1907 року.
Перехідний або «африканський» період: протокубізмПеріод від кінця 1906-го (1907) і до 1909 року в творчості Пабло Пікассо є перехідним – у мистецтвознавстві він також отримав різні іменування, на кшталт «чорний», «темний», «африканський», адже вважається, що митець творив у цей час не в останню чергу під упливом африканського мистецтва, зразки якого, в тому числі, міг бачити в Музеї етнографії у паризькому палаці Трокадеро, хоча сам художник силу цього впливу завжди відкидав. Безсумнівними фактами лишається те, що в цей час митець довів до кінця дещо із задуманого раніше, зокрема шедевральний твір «Авіньйонські панянки» (1907), портрет Г.Стайн тощо, а також те, що в ході інтенсивних творчих пошуків митець зрештою прийшов до кубізму.
КубізмПеріод кубізму в творчості Пікассо, одним із винахідників якого він власне і був, і який є одним з визначальних у доробку митця, охоплює, згідно з дослідженнями мистецтвознавців, доволі значний проміжок від 1908 або 1909 до 1917 року. Традиційно виокремлюють декілька етапів (іноді з підетапами) кубізму Пікассо, які втім не мають чітких розподілів у датах:
перший етап, т. зв. «сезанівський кубізм» – застосування в структурі малюнку простих геометричних форм (переважно трикутників), з яких формуються предмети, які виразно знаходять подібність із реально існуючими; у кольоровій гамі переважають також «сезанівські» тони, щоправда більш «розмиті» – зелений та його відтінки (від салатового до брунатного), коричневий (болотяний), ліловий;
другий етап, т. зв. «аналітичний кубізм» – предмети або особи поділяються на геометричні форми (зазвичай велике число маленьких, переважно тих же трикутників); межі і обриси предметів/осіб розмиті і нечіткі.
третій етап, т. зв. «синтетичний кубізм» – носить декоративний і контрастний характер, близький до символізму; переважно зображувані предмети (музичні інструменти, посуд, різні прилади та пристосування, напр. люльки для паління тощо) мають дещо спільне з реальними предметами, але водночас фактично є алегорією до якихось понять, настроїв, ситуацій тощо.
Маючи «Авіньйонських дівчат» як відправний пункт, Пікассо і Брак взялися розробляти кубізм як напрямок образотворчого мистецтва, закінчивши в основному цей процес у 1908 році. Кубізм мислився як відхід від «ілюзорності зображуваного», відкидання природного опису на користь абстрагування як композиції, так і струкутури, простору, зрештою змісту твору. Ця техніка, започаткована Пікассо і Браком, мала чимало послідовників, як з їхнього кола, так у подальшому в інших країнах.
У січні 1908 року Матісс відкрив свою школу, названу Академією його імені, з іншого ж боку його непокоїли послідовники Пікассо (Брак, Дерен) та приязнь того до Гертруди Стайн, що зростала. На травневому «Салоні незалежних (митців)» демонструвались перші композиції в стилі кубізму пензля Андре Дерена та Жоржа Брака, що однак не викликало захоплення в критики, ані коментарів з боку Пікассо, творів якого, як ідейного натхненника нового стилю, не виставляли. По закриттю салона Брак виїздить у селище Л'єстак на Французькій Рів'єрі неподалік Марселя аж до вересня цього року, де влітку створює пейзажі, кубістичні мотиви яких, зокрема, відсутність перспективи і геометричні форми є радше не винайденням митця, а механічним застосуванням прийомів, створених Сезанном.
На вересневому Паризькому салоні літні пейзажі Брака журі на чолі з самим Матіссом відмітає. Вважається, що са?ме критикуючи ці роботи, Матісс уперше вжив терміни кубіст та кубізм – принаймні зі слів Аполлінера ця версія стає офіційною починаючи з 1912 року. Каталонський письменник Жозеп Палау-і-Фабр стверджує, що від осені 1908 у творчості Пікассо починається т. зв. «зелений» період: натюрморти, переважно з їстівним, що він малює в цей час, демонструють формальну стилізацію, схожу на сезаннівську, де форми редукуються до конусів, циліндрів та сфер. Ця геометрична стилізація призводила до втрати повноти форми предметів. До кінця жовтня 1908 року Пікассо завершив картину «Три жінки», в якій впливи «африканського» періоду поєднуються з новою стилістикою кубізму.
У пейзажах Орта де Ебро пензля Пікассо – відхід від природних форм, простір є аморфним через відмову від традиційної перспективи, плани ламані за рахунок геометризації, гра світла є довільною.
У вересні 1909 року фінансово незалежний Пікассо поселяється в апартаментах на бульварі Кліші у престижному центрі Парижа. Привезені сюди роботи літнього доробку в новому стилі на виставці, організованій Волларом, критика та публіка сприйняли прохолодно, втім група обраних культуртрегерів на чолі з Гертрудою Стайн і Щукіним і далі їх купують. Замкнувшись у своїй новій студії, Пікассо розробляє концепцію кубізму, який у цей час поділяє не лише з Браком, а й з групою митців з Монмартру – в першу чергу Дереном, також Фернаном Леже та іспанцем Хуаном Грісом, а кубізм з конструктивізмом ширяться вже Європою (Казимір Малевич, Піт Мондріан тощо).
Тієї осені 1911 року стались зміни в особистому житті Пабло Пікассо – його стосунки з Фернандою дали тріщину, натомість його подругою і «музою» стала Єва Ґюель, жив митець у Сереті з наїздами до Парижа.
Перші колажі та перші компіляції Пікассо почав створювати у 1912 році. 18 травня Пікассо залишив Серет і переїхав до Авіньйона, влаштувавшись у будинку в його передмісті в червні. 18 грудня 1912 року Пікассо та Канвайлер підписали лист-угоду. Знову до Серета Пікассо разом з Євою Ґюель приїхали 10 березня 1913 року.
Цей доволі значний, як на змінюваність у настроях і творчий пошук митця, період у творчості Пікассо став часом творення робіт-колажів у стилі синтетичного кубізму – художник навмисно не приділяє увагу кольору, натомість вільний у тематиці, особливо це унаочнюється на т.зв. «герметичному» етапі – відбувається прощання з натурою, незмінною в ранніших творах митця. Все це завершується «кришталевим» періодом, коли картини обертаються на гру кольорових форм у просторі і глузду геніального художника. Не варто забувати, що на митця не могла не вплинути загальна політична ситуація в Європі, а саме – Перша світова війна, що стала періодом розлучення з багатьма друзями і знайомими (в тому числі і близьким другом і колегою Жоржем Браком), а також особиста драма – тяжка хвороба і передчасна смерть коханки-музи Єви 14 грудня 1915 року.
«Класичний» період: Російський балетНа початку весни 1917 року Кокто, що співпрацював тоді з Російським балетом, представив Пікассо Сергієві Дягілєву. Са?ме останній запропонував Пікассо створити ескізи декорацій до майбутнього балету. Розпочавши працю над декораціями, Пабло Пікассо знайомиться з багатьма музикантами і театралами, зокрема з композитором і диригентом Ігорем Стравінським, учасниками трупи Дягілєва тощо. Пікассо закохався в балерину трупи Ольгу Хохлову й підтримував із нею романтичний зв'язок.
Наприкінці березня 1917 року Пікассо вирушив у творчу подорож до Неаполя і Помпеїв. Повернувся лише під кінець квітня. 18 травня відбулася прем'єра постановки Леоніда Мясіна балету «Парад» з декораціями авторства Пікассо. Також Пікассо створив ескізи декорацій Російського балету Дягілєва (на музику Еріка Саті). Пізніше, в червні 1917 року, Пікассо вирушив з трупою Дягілєва і Ольгою до Мадрида, а 12 липня на його честь влаштували бенкет у Барселоні.
Створювані Пікассо в цей час картини є далекими від кубізму – вони мають прозорі обриси, легкі тони, правильні риси облич і фігур, через що зазначений період у творчості Пікассо називають «реалістичним» або «класичним/неокласичним». Митця страшенно критикують за зміну творчого стилю, як це було і з кубізмом. На всі закиди художник відповів у одному з тогочасних інтерв'ю: «Щоразу, коли я хочу щось сказати, я кажу це в той спосіб, який відповідає моїм відчуттям, як це слід сказати».
4 лютого 1921 року народився первісток Пабло й Ольги – також Пабло.
Сюрреалізм1925 рік став роком радикальної зміни напрямку у творчості Пікассо. Митець починає малювати агресивні картини, майже брутальні, зображуючи деформовані тіла, постаті в конвульсивних позах, що згинаються під тиском сліпої люті та скаженої істерики (1930). В дечому творчі пошуки Пікассо цього періоду (1925–1936 рр.) відображають важкий період його сімейного життя й сигналізують про подальший розвиток особистості самого митця. Безперечно, художник у цей час близький до сюрреалізму, але має свій власний неповторимий шлях, що є більш прагматичним і глибшим за «сновидіння на полотні», які намагалися втілити «чисті сюрреалісти».
Наприкінці червня 1932 року демонструвалась ретроспектива картин Пікассо в паризькій Галереї Жорж Петі, потім у виставковій залі в Цюриху (Швейцарія). У 1932–1934 роках Пікассо, захопившись скульптурою, створив серію сюрреалістичних творів: «Жінка, що лежить» (1932), «Чоловік з букетом» (1934), а також продовжував створювати металічні конструкції за участю Х. Гонсалеса.
У червні 1935 року Пікассо знову покинув Ольгу, а в жовтні народилась його дочка з Марі-Терезою Вальтер Майя. Митець продовжує працювати над темою Мінотавр-тавромахія (як у живописі, так і гравюрі). У 1936 році, році початку Громадянської війни в Іспанії, Пікассо отримав посаду директора найбільшого в Іспанії мадридського художнього музею Прадо, але вже на початку серпня покинув Мадрид, виїхавши до Мужена. Тоді ж він зустрівся зі своєю новою «музою» – югославкою Дорою Маар.
Від 1930-х років у творчості Пікассо з'являється його ключовий аспект і зображення – «бик, Мінотавр». Митець створив серію робіт із цим персонажем (цикл «Мінотавромахія», 1935), виклавши власну версію цього відомого міфу. Згідно з Пікассо, бик/Мінотавр уособлює вбивчу руйнівну силу, взагалі війну і смерть. Цей образ відтоді присутній у багатьох наступних творах митця.
Картина «Герніка» стала апогеєм творчості митця цього періоду й однією з найвідоміших у доробку художника. Твір є протестом проти фактично повної руйнації міста Герніка в Басконії (на півночі Іспанії) 26 квітня 1937 року під час його авіабомбардування союзниками генерала Франко – німецькими та італійськими фашистами в ході Громадянської війни в Іспанії. Це – велике (близько 8 завдовжки і 3,5 метрів заввишки) монохромне (чорна, біла і сіра фарби) полотно виконано в характерній для Пікассо сюрреалістичній манері. Писати картину художник почав 1 травня 1937 року. Процес написання полотна, який розтягнувся до закінчення червня, доволі докладно зафіксувала на фотоплівці тогочасна пасія митця Дора Маар, яка, власне, і відома цим, в першу чергу. Полотно символізує жахіття війни, трагедію смертей тисяч ні в чому неповинних жертв військового протистояння. Саме його і виставили на Іспанському Республіканському павільйоні на Всесвітній виставці у Парижі того ж року.
У червні 1938 року Пікассо поїхав з Дорою Маар до Мужена. У липні наступного, 1939-го року, митець разом з коханою вирушив до Антибу, де деякий час жив з експресивним художником Ман Реєм – так з'явилась картина «Нічна рибалка у Антибі».
Під час Другої світової війни Пабло Пікассо жив у різних місцях Франції. У цей час він підтримував Французький рух Опору, зокрема, поділяв погляди комуністів, навіть 1944 року долучився до лав Комуністичної партії Франції. Твори митця цього періоду (між 1942 і серединою 1944 років) – все ті ж голови биків, жахіття війни, біль і трагедії, які вона несе.
Післявоєнний час: Валлоріс1946 року Пабло Пікассо створив монументальний ансамбль з 27 панелей і картин для замку Гримальді в Антибі (згодом тут розміститься міський музей художника). Панель-триптих у першій залі має назву «Радість життя» (назву запозичено в «колеги по цеху» Матісса). Всі роботи циклу репрезентують гармонію природи та екзистенції: змальовані Пікассо фавни, русалки, кентаври, інші казкові та міфологічні створіння відбивають почуття задоволення життям художника та його особисте щастя від союзу із Франсуазою.
15 березня 1947 року Франсуаза народила сина, якого назвали Клодом. Пабло і Франсуаза щоразу менше часу проводять у паризькій студії, і все надовше лишаються у Валлорісі, зокрема і в курортному Гольф-Жуані , де серед іншого Пікассо віддається творчості в гончарні місцевого кераміста Жоржа Рамі. Пабло Пікассо фактично вдається відновити гончарне виробництво містечка й повернути йому славу осередка гончарства, яку воно втратило ще напередодні Першої Світової війни – у період між жовтнем 1947-го і 1948-м роками в гончарні вироблено близько двох тисяч предметів, причому Пікассо запроваджує новації в гончарному виробництві, як формальні, так і технічні. На цей час припадає незначне число робіт Пікассо в живописі та гравюрі, переважно ілюстрування.
Пікассо починає працювати над темою «жінка-квітка» (раніше освоєної митцем) і серією натюрмортів.
У березні 1949 року Пікассо започаткував цикл портретів Франсуази під загальною назвою «Жінка, що сидить».
Взагалі у цей, «Валлоріський» час, Пікассо створив велике число керамічних виробів під своєю власною маркою, переважно антропоморфічних горщиків, і бронзових скульптур, чимало з яких дотепер зберігаються в містечку. Ці роботи експонувалися на місцевій виставці 6 серпня 1950 року.
1953 року Пабло Пікассо пережив нову особисту драму – від нього пішла Франсуаза з обома дітьми, втомившись від непростої вдачі Пабло і його постійної невірності. Пікассо важко переживав розрив із Франсуазою, що відобразилось у його доробку того періоду – на деяких його малюнках контрастують постаті потворного старого коротуна і прекрасної юнки.
Останні роки життя: МуженУ Мужені Пабло Пікассо продовжує створювати варіації на теми полотен відомих митців (Моне, Гойя, Веласкес) у властивій йомі вільній кубістичній манері. Велика виставка-ретроспектива робіт Пікассо мала місце у паризьких Великому і Малому палацах 19 листопада 1966 року. Для останнього періоду творчості художника (1960–1965 рр.) характерні жіночі портрети (портрети Жаклін Рок) та автопортрети. Жаклін залишалась останньою, до кінця вірною Пікассо жінкою. Вона турбувалась про художника, стежила за його самопочуттям, коли він хворів (наприкінці життя Пабло майже цілком осліп і перестав чути). На схилі життя Пікассо так казав про смерть: «Я весь час розмірковую про смерть, це єдина жінка, яка була вірною мені протягом усього життя».
Пабло Пікассо, геніальний митець ХХ століття і мультимільйонер, помер 8 квітня 1973 року в Мужені у 92-річному віці. Його поховали біля власного замку Вовенарґ. Заповіта Пабло Пікассо по собі не залишив, саме тому претенденти на спадщину митця – два сини і дві дочки Пікассо від різних жінок, його остання офіційна дружина Жаклін Рог та двоє онуків художника – діти найстаршого сина Поля почали довготривалу судову тяганину із залученням 14 адвокатських контор та значної кількості експертів і фахівців. Врешті-решт суперечка за спадщину генільного митця, за пропозицією наймолодшого сина Клода, вирішилась у доволі оригінальний спосіб – її розіграли в лотерею. Звичайно, перш ніж її проводити, було визначено, які частки мають отримати спадкоємці, й проведено повний опис спадщини Пікассо, який затягнувся на 4 роки. |
